Моя шкіра вкрита чорними дірками.
Якщо я всесвіт – той вмирає.
В моєму світі блукає ходами
Русокоса мавка, що давно згоряє.
Мені боляче торкатися обличчя,
Але коли я дивлюся у дзеркало я не можу зупинитися.
Крізь старі рани сочиться кровиця
І чого це мені так улюблено?..
Довіра – не моє слово.
Я будую теорії зговору.
Темне й гаряче безумство
Роз’їдає мою душу.
Чи повинно мені бути соромно
За слова мої злі і незв’язні?
Якщо вам так угодно,
То будь-ласка, але ми з вами не залізні.
Я – алмазний квіт,
Що вам є протиставити?

Люби меня.
Мне большего не надо.
Не оставляй меня в покое,
Будь рядом, что бы не случилось

Иначе – я умру

Я разорвусь на части,
Маленькие осколочки из разноцветного стекла.
Пускай ты несешь мне одну боль и страдания,
Пускай черна твоя душа,

Я люблю тебя.

Я знаю,
Ты без меня тоже не сможешь.
Кто будет любить твои гадкие слова?

Я так ненавижу твое гадкое мировоззрение

Почему ты не можешь просто любить меня?
Мне ведь больше и не надо,
Просто будь рядом.

Я не хочу возвращаться в рай.

Холодного вечора сніг падає як пух з хворої курки. Холодного вечора білі зуби-бурульки особливо мертві. Холодного вечора людина, скрутив пальці навколо подушки, не може заснути.
Холодного вечора когось не стало.
Холодного вечора хтось став забутий.
Холодного вечора сніг падає як пилюка в багатовіковому підвалі.
В цьому підвалі я ховаю печалі, в цьому підвалі від мене ховаються радості. Пилюка щільним простирадлом сховала від мене спогади.
Холодного вечора не зігрієш мозок кавою, бо потім навряд ти в холодний вечір заснеш, бо потім навряд ти морозного ранку прокинешся. Морозного ранку все інакше.
Морозного ранку кістки трусяться від неочікуваної радості. Морозного ранку сонце осліпляє тебе крізь мільярди дзеркал на кривій і непрохідній дорозі. Морозного ранку людина, невпевнено тримаючи рівновагу, іде кудись у справах.
Морозного ранку всміхаються птахи, морозного ранку над твоєю незграбністю сміються синиці, що потім не витримують уважного хижого погляду і тікають на іншу вітку.
Там, на захованій зранку гілці, вдень виблискує сонце.
Вдень завжди легше.
Вдень завжди чогось тепліше.
Вдень завжди просто ліпше.
І ти йдеш собі не поспішаючи в день.
В той день, де не буде страшних холодних вечорів і морозних ранків.
Ідеш туди, де б тебе вхопила за руку, різко і нахабно потягнула за коси, закружляла у танці кольорів і звуків весна. Висока, криклива, жива жінка з рум’яними трояндами-щоками, з синіми волошками-очами, із свіжим подихом легкого морозу і голосом синиць і розбитого скла.

Я не плавав у семи морях, не бачив далеких земель, на моїх зіницях не відбився світ, але я бачив світло.
Світло у операційній,  коли люди словами рятують твоє відкрите серце, складають назад у тіло нутрощі. Годинникарі скачуть навколо зі своїм приладдям і маненькими щипчиками складають душу. Навколо, звичайно, плачуть родичі, можливо, просто випадкові перехожі. Не кожен день серед тиші і миру падає від тягаря переживань людина.
Я не бачила нічого далі місцевого цвинтаря. Мої вуха не чули найкращої музики, але назавжди замалювали десь на карті мозку звуки дитячого сміху.
Дитячого сміху, коли матір розказує доньці чи синочку про перемогу лицарів над злим драконом чи чарівником. Навколо скачуть вдячні ельфи й гноми, танцюють кольорові плямки світла на стінах,  я вірю, дитяча уява може подарувати квиток у кращу подорож до світу, де достатньо лише мріяти, вірити, де завжди є добра рука, що вбереже від фатального пострілу у душу, що назавжди замикає людину у білій кімнаті без вікон. У кімнаті, де все вкрито білим пилом-снігом. Де жодної душі. Лише холодні сумні тіла, що безупинну роблять речі, які їм не потрібні, рахують неіснуючих гав і просто марнують час за переглядом знаків із «космосу».
Я не дуже розумна, моє третє око не бачило пророцтв, але назавжди я забуду про віру у голодних драконів, що збираються монотонно кожного дня, механічно приймають неважливі нікому рішення, лаються дворовими собаками між собою і відкрито брешуть тим, кого обіцялися захищати.
Не цим драконам платити людям, що зшивають мою душу кожного дня у холодній кімнаті. Не цим казкам литися патокою у мої вуха.
Я не дам плювати собі у мозок.

Юзя, Гриша, он же Гоша, он же Гога, он же Жора, он же Юля
Хуманизация Джуна. Парень приблизительно 25-30 лет отроду, по происхождению поляк. Гриша Июнь - псевдоним, коим пользуется на территориях бывшего СССР
195 см роста, худощав, выразительные черты лица, татуировка в виде креста сзади на шее, обладатель длинных цветных дред до середины задницы
Родился Юзеф под Краковом, в семье Германа и Патриции Новак. Отец, так как был ярым коммунистом, считал, что назвать сына нужно было Марленом, в поддержание движения, но мать, как урожденная католичка была против вмешивания политики и коммунистической идеологии в жизнь ребенка. Потому и решили назвать мальчика Юзефом. Мальчик был худощавым и слабеньким, хрупким, потому Патриция надеялась, что имя покровителя детей убережет его от серьезных болезней. Но, во многом с подачек отца, мальчик, практически как на родном говорил на русском.
Ну, долго жить Юзефу в советской Польше не пришлось. Мальчик только пошел в первый класс, когда СССР распался.
Потом было трудно, но терпимо. Лет до 12 жизнь парня была умеренной и спокойной. Потом Герман Новак за особо буйные политические махинации попадает в тюрьму на 18 лет. Тогда стало тяжеловато. Фамилия "Новак" стало табу в Польше и некоторых странах СНГ, включая Россию. Пришлось мигрировать.
Так Юзеф с матерью стали тяжело работать в Западной Европе. Мальчику пришлось овладеть французским и английским, имея под рукой словарь тот мог говорить на немецком. Через некоторое время мать заболела раком и умерла. Юноша остался один.
Вот скоро остановка "30 лет". Скоро отец выходит из тюрьмы. Не желающий видеть человека, из-за которого жизнь полетела в тартарары, Юзеф берет имя " Гриша Июнь" и скрывается в России, залегает на дно улиц, где торгует запрещенными препаратами.

Звезды, холодные далекие драконы, плюются ядом, что так легко под кожу проникает.
Раз щелчок, два щелчок, костей хруст, прогиб спины, растяжение мышц, ногти в крови, руки в аду.
Человек ли? Все еще горю? Все еще есть воля? Все еще есть дух?
Может, просто слух вдруг подводит меня и не слышу песни звук? Песни той, что забыть не дано?
Песни, что я пела тебе давно?
Песни, слов которой ни я, ни ты не знали?
Песни, которую ты назвала красивой?
Песню, которую я забыла?
Звезды, холодные далекие драконы, что плюются ядом, заморозьте мне душу, заморозьте мне сердце, отключите мне мысли, прошу, ведь еще шаг и совсем я с ума сойду, умоляю!
Где мое противоядие? Где мой свет?
Где цветы, что кормились от крови?
Где леса, что наполнены болью?
Где широкие реки, налитые паутинкой их ресниц?
Где мой отдых?
Где мое забытье?
Откуда мне бежать, и как долго?
Что делать, если я начинаю слова забывать?
Дорогие драконы, вы следы чайки сожгите, отпустите хрупкий дух птицы, что соприкоснулась с солнцем и растаяла, не мучайте животное!
Где мои сказки, моря, мечты?
Заберите меня туда!
Дайте забыть то, что убивает меня!
Отравите мой мозг, заберите мысли!
Я устать все пытаюсь от напряженности нервов, но не отпускает меня мысль, что это
и
есть
я.

Что стало с Чайкой? – Чайки не стало.
Чайка летела над морем, Чайке солнцем опалило крылья, растаяло восковое тело.
Чайки не стало.
Птица гордо канула в глубокие воды. Морские ангелы съели её тело.
Опалило руки, опалило крылья. Ожоги тонкими линиями тянулись по ее шее – не осталось перьев, не осталось ветра.
Белые кости побиты камнями.
Чайки не стало.
Скрещены руки на груди.
Дождь льет уже не первый день.
Река уже гниет от ряски.
Не тревожьте трупы.
Запылились мечты, запылились сказки.